«Своїми піснями я хочу нести іншу думку людям», — Марія Рак

Х-Фактор 7

В українському шоу-бізнесі
відомішої представниці північної Київщини, ніж Марія Рак — немає. І
хоча співачка ще не записала власного альбому, без перебільшення можна
сказати, що своїм талантом вона вже покорила чи не всю Україну. Її
виступи на «Х-факторі» своїм різноманіттям не залишали байдужими
нікого. І як результат — високе друге місце в головному співочому
конкурсі країни. Для мешканців нашого району найприємніше те, що Марія
Рак — практично наша землячка. Адже і народилася, і прожила майже все
своє життя суперфіналістка «Х-фактора» у сусідній Бородянці. Про
музику, «Х-фактор» і багато іншого Марія Рак розповідає в ексклюзивному
інтерв’ю Коментарю.

З Марією зустрічаємось в
обумовленому місці. У коротенькій спортивній куртці і шапці з балабоном
здалеку дівчина зовсім не схожа на ту яскраву зірку, якою всі звикли її
бачити в телеефірі. Вдивляючись в обличчя, розумієш: дійсно — та сама
Маша Рак. Усміхнена, приємна, позитивна. Сідаємо в машину, їдемо в один
з київських ресторанів японської кухні. Заходимо в приміщення.
Очевидно, працівники закладу одразу впізнають в моїй співрозмовниці
нову зірку української естради. Нам нічого не кажуть, лише,
посміхаючись, перешіптуються між собою. Адміністратор ресторану
пропонує нам затишний столик. Сідаємо. Замовляємо відому японську
страву і чай. Спілкуємось. Марія відкрита та щира у розмові. Відповідає
на більшість запитань. Пізніше до нашого столику підходить жіночка.
Просить у співачки автограф. Отримавши підпис з найкращими побажаннями,
жіночка бажає Маші стати такою відомою, як Софія Ротару.

«Х-фактор» закінчився. Що
відбувається зараз у твоєму житті? Мабуть, щодня турбують
журналісти?

Ні, не щодня. Дуже великий ажіотаж
був навколо моєї персони близько двох тижнів одразу після закінчення
«Х-фактора». Мене запрошували на інтерв’ю різноманітні видання,
радіостанції, інтернет-портали. Часто доводилось давати по три інтерв’ю
на день. Такий насичений графік тривав два тижні.

Після цього розпочалися концерти.
Перший мій «корпоратив» був на другий день по закінченні «Х-фактора».
Тринадцятого січня мене і Льошу Кузнєцова запросили власники одного зі
столичних ресторанів співати на відкритті закладу.

А от нещодавно я провела
фан-зустріч зі своїми шанувальниками. Ми зібралися в кафе,
спілкувалися, в приємній атмосфері разом провели час.

Зараз кожен день я заходжу в
Інтернет, відповідаю на ті запитання, що надсилають мені прихильники на
мою сторінку «Вконтакті».

Розкажи про свої після
«х-факторські» музичні кроки.

Уже записала демоверсії двох
пісень відомого композитора. Одна — лагідна балада, інша — рокового
стилю. Але, щоб ці пісні я могла співати — їх потрібно купити. А це
коштує грошей. В принципі, така можливість є, але я вагаюся. Бо, окрім
того, що вони дорого коштують, мені ще не дуже подобаються тексти цих
пісень. Вони не відповідають моєму внутрішньому стану. Своїми ж піснями
я хочу нести іншу думку людям, може, якогось філософського характеру. А
там про кохання, страждання… А таке й так вже скрізь є. У цьому плані я
хочу змінити музичний світ України.

Що саме ти пропонуєш у
своїх піснях? Який твій внутрішній світ?

Я хочу, щоб навколо все було
позитивним. Щоб люди були добріші, щоб скрізь панувала любов та
гармонія. Кожна людина має знати, що вона хоче, і до чого прагне у
своєму житті. Хочу, щоб наш світ став ціліснішим, а люди перестали
гнатися за матеріальними цінностями. Для мене головне, щоб люди мали
внутрішню гармонію і були наповнені духовним посилом. Люди не повинні
знати, що таке біди, горе та розчарування. Якщо у житті трапляються
якісь негаразди, ми повинні не жалітися, а виносити з цього уроки.
Повинні намагатися зробити життя кращим — це мій «меседж» людям. Я не
хочу, щоб тексти моїх пісень були для людей банальними.

Ти пишеш пісні
сама?

Ні. Але, насправді, ще не
пробувала. Проте, я знаю, що зможу написати пісню. Адже були випадки,
коли я щось наспівувала і розуміла, що це — непогана ідея для пісні.
Потрібно лише не лінуватись і взятись за написання пісень.

Коли ти почала
співати?

О!.. Це взагалі дуже цікава
історія. На початку дев’яностих був дуже популярний фільм «Просто
Марія». Зрозуміло, як і більшість людей у ті часи, наша сім’я також
дивилася цей серіал. І хоча я була ще зовсім малою — мені добре
запам’ятався голос співачки, що виконувала саундтрек до цього фільму.
Пам’ятаю, одного разу по радіо грала якась пісня. Почувши її, я почала
кричати: «Просто Марія, просто Марія». До мене підійшли батьки і почали
пояснювати, що це не та пісня з серіалу. А я все рівно вигукувала:
«Просто Марія, просто Марія!» Потім батьки прислухались до пісні, що
лунала по радіо, і зрозуміли: пісня грала дійсно інша, але її
виконувала та ж співачка, яка співала саундтрек до «Просто Марії».
Тобто я розпізнала голос цієї співачки. Після цього батьки зрозуміли,
що мені потрібно займатися музикою.

Яким був твій перший
виступ на «великій сцені»?

Жили ми у Бородянці. Мені було три
роки. Я відвідувала дитячий садочок «Казка». І свою першу пісню перед
публікою я проспівала саме там. На одному новорічному святі я заспівала
пісню «У лісі, лісі темному…» Хоча я була малою — цей день я пам’ятаю
добре. Як і більшість маленьких дівчаток на новорічному вогнику у
садочку, я була сніжинкою. Але усі діти розповідали віршики, і лише
одна я в цей день співала. До речі, мені було дуже-дуже соромно, що я
не така, як всі інші.

А що
далі?

Років з семи я почала брати участь
в районних конкурсах культури і мистецтв. Різні танцюльки, співульки —
все, як має бути. Якщо я перемагала на районних конкурсах — мене
відправляли на обласні, якщо перемагала й там — відправляли на
всеукраїнські.

А з дванадцяти років я почала
працювати зі своїм батьком в одному з ресторанів Бородянки. Ми з ним
разом співали. Але після того, як він пішов з сім’ї — я почала
працювати окремо.

Так тривало аж до закінчення
школи, поки я не переїхала на навчання до Києва.

У столиці я вступила на
безкоштовне навчання до Муніципальної академії естрадно-циркового
мистецтва імені Леоніда Утьосова. Провчилася там чотири роки. Отримала
диплом бакалавра з відзнакою.

Школу теж закінчила з
відзнакою? Розкажи про своє шкільне життя.

Скажемо так, школу я закінчила
нормально (сміється). Дуже гарно я вчилася лише до третього класу. За
це мені й табель з відзнакою у третьому класі дали. А потім, коли я
стала такою собі розбишакою, дошки шкільні перевертала, вазони
розбивала, хлопців лупасила, — то навчання трішки з’їхало.

Моїм улюбленим предметом у школі
була зарубіжна література. Особливо подобається читати Ремарка. А от
уроки музики взагалі не пам’ятаю. Пригадую, що щось співали, але що
саме — не знаю.

Добре пам’ятаю навчання у музичній
школі. Туди я вступила десь у восьмому класі. Навчалася грі на гітарі.
Та чомусь мені це навчання ніколи не подобалося. Хотілося, як всі
нормальні дівчата, грати на фортепіано. Але в квартирі не було місця
для фортепіано, тому батьки й відправили мене вчитися на гітарі. Через
це музичну школу я так і не закінчила. Кинула, а тепер жалкую. Іноді
спадає на думку якась мелодія, хочеться підібрати її на гітарі, а не
можу.

Чи змінилося до тебе
ставлення однокласників після участі у «Х-факторі»?

Я не можу сказати, що щось
змінилося. Лише на останній зустрічі однокласників я багато говорила
(сміється) — всі цікавилися, розпитували. А ось, коли я пішла в нічний
клуб, то там реакція людей була для мене неочікуваною. Навіть на
«Х-факторі», коли у перервах я виходила в зал до глядачів, такої
реакції не було. У клубі мене брали за руки і «тягали» ледь не по
всьому приміщенні. Було навіть страшно, адже я розуміла, що деякі люди
п’яні і себе не контролюють. І якщо щось станеться, я собі ради не дам.
Для мене така популярність стала дуже дивною. Адже я все життя прожила
у Бородянці, а тепер люди, які зі мною навіть не віталися, враз
«поналітали».

Важко не погодитись, що
такі маленькі містечка, як Бородянка або, приміром, Іванків, в цілому
набагато менше розвинуті, ніж столиця або інші великі міста. Зазвичай,
у провінції для розвитку не вистачає ні грошей, ні ідей. Чи не плануєш
ти в майбутньому організувати в своїй рідній Бородянці чи то вокальну
школу Марії Рак, чи то якусь іншу корисну справу для культурного
розвитку свого міста?

Якщо я зроблю вдалу кар’єру, і в
мене будуть на це кошти — я залюбки намагатимусь розвивати Бородянку у
всіх сферах. Я не хочу, щоб було так: я жила там, жила, а потім різко
стала відомою і забула про своє рідне місто. Тому в майбутньому я таки
буду щось організовувати в Бородянці. Можливо, проводитиму якісь
конкурси.

Поговорімо про «Х-фактор».
Чому і яким чином ти потрапила на цей проект?

Скажемо так: ще до того, як я
потрапила на «Х-фактор», я неодноразово ходила на різноманітні
кастинги. Які тільки були. Фабрики, суперзірки, усілякі інші зірки… але
ніде не проходила. Тобто «Х-фактор» був такою собі черговою сходинкою.
Я пам’ятаю, що моя мама хвилювалася за те, щоб я ходила на ці всі
кастинги, більше, ніж я. Я спокійно собі працювала в музичному гурті в
Києві. Ми в живу грали по клубам з барабанами, клавішами, гітарами… Та
на кастинги мене все рівно фактично змушували ходити, хоча я не бачила
у цьому жодної перспективи, я не вірила, що в мене є шанс кудись
пройти. Бо, скажемо так, я трошки «не формат» для шоу-бізнесу:
низенька, кругленька, повненька. Одним словом, не для
телевізору.

Але якось в один прекрасний момент
мені все набридло, і я сказала своїм хлопцям з гурту, що їду на
«Х-фактор». Вони сказали, що там все проплачено, і шансів у мене жодних
нема. Та після цього мені подзвонила мама, сказала, що побачила рекламу
нового проекту, і треба, щоб я обов’язково спробувала там свої
сили.

Ви знаєте, я, мабуть, щось
відчувала, бо, покинувши все, відмовившись від роботи, я поїхала на
«Х-фактор» у Харків. Звичайно, я могла би пройти кастинг у Києві, але у
той день, коли він відбувався у столиці, в мене з гуртом був
«корпоратив», від якого ми ніяк не могли відмовитись. Тому я й поїхала
в Харків. Бо розуміла, що, вірогідно, такої можливості в мене вже
ніколи не буде.

До речі, цікава дрібниця. Коли я
їхала поїздом в Харків, на дверцятах мого купе була наклеєна рекламна
наклейка «Х-фактора». Мовляв, приходьте на кастинг. Я спеціально
пройшлася вагоном, щоб подивитися, чи наклеєні такі наклейки ще десь.
З’ясувалося, що, окрім моїх дверей, більше реклами проекту ніде не
було. Певною мірою для мене це був знак, що все буде класно.

Взагалі, у Харкові був відбір
учасників на телекастинг. Тобто, пройшовши харківський відбір, учасник
ще не потрапляв у проект, а лише допускався до іншого кастингу, який
транслюватиметься в ефірі. Так от: з харківського кастингу я вийшла з
препоганим почуттям! Там мені сказали «Ми вам подзвонимо». Після цього
мені почало здаватись, що я їм не сподобалась. Здавалось, що кастинг я
не пройшла. Бо ж мені й раніше на усіх кастингах казали «Ми вам
подзвонимо». Отже, поїхала я додому.

Згодом в інтернеті на різних
сайтах почали з’являтися переписки учасників кастингів. Хтось писав, що
йому вже телефонували з «Х-фактора», хтось писав, що не телефонували.
Мені також не телефонували. І чомусь я була більше, ніж переконана, що
вже й не зателефонують. Тому я сказала своїм рідним, що і на цей проект
я не пройшла. Вони втішали мене, казали, щоб я спробувала наступного
року. Але ні наступного року, ні взагалі — більше на кастинги я
вирішила не ходити.

І от сидимо ми 16 червня у мене
дома в Києві. Я приготувала велику миску смачних ролів, святкуємо мій
день народження. Пригадую, була я, мама, моя сестра… Тут лунає дзвінок
з мого телефону, я беру слухавку, а далі… нічого не пам’ятаю. Це вже
потім мені розповідала мама, що зі мною відбувалось. Я взяла телефон,
почервоніла і мовчки слухала. Потім сказала «Угу, дякую». Як уже
зрозуміло, дзвонили мені з «Х-фактора», запрошували на
телекастинг.

Я була сама не своя! Дуже боялася.
У цей же день до мене подзвонили знову і сказали, який перелік пісень
потрібно готувати. От такий вийшов подарунок мені на день
народження.

З цим зрозуміло. Як
розвивалися події далі?

Третього липня відбувся
телекастинг, в якому я брала участь. У серпні був тренувальний табір,
де зі ста двадцяти нас залишилось п’ятдесят. Потім з п’ятдесяти
учасників залишилось двадцять чотири. Нас розділили на чотири команди:
«Старші за 25», «Хлопці», «Дівчата» і «Гурти». Ну, і останній етап —
дім Ігоря Кондратюка. Там я пройшла безпосередньо на «Х-фактор». І
наприкінці вересня ми заїхали в табір у Пущі-Водиці на підготовку до
ефірів.

Чи був у підготовчому
таборі розпорядок дня?

Як такого розпорядку дня не було.
Просто у кожного учасника було якесь своє заняття. То інтерв’ю, то
заняття вокалом, то заняття з хореографії, то примірка костюмів, то
щось інше.

Які стосунки були у тебе з
продюсерами шоу: Йолкою, Сєрьогою та Сергієм
Сосєдовим?

Ми були товаришами. Вони
переживали за кожного учасника, як за «свого». Я знаю, що Сєрьога дуже
вболівав за мене, він сам про це говорив. Йолка також дуже позитивна та
товариська дівчина.

Чи траплялися на
«Х-факторі» якісь курйози? Який тобі найбільше
запам’ятався?

Звичайно, певні дрібні курйози на
«Х-факторі», як і скрізь, були. Тяжко виокремити якийсь один… Ну,
пригадую, трапився цікавий випадок першого січня на фінальному
концерті, коли я співала пісню «О нем». Пам’ятаєте, під час виконання
цього номеру я була вбрана в сукню, до якої чіплялися мотузочки з
намистом. Так от, на репетиції до сукні причепили лише одну мотузку. І
коли я вставала — мотузочка рвалася, а намистини красиво розсипалися по
підлозі, як і мало бути за задумом. А на ефірі таких мотузок до сукні
причепили штук двадцять. І коли я спробувала встати — не змогла, бо
мотузки не порвалися, а тримали мене на місці. Тоді я почала рвати ті
мотузки руками, а намистини розліталися у всі сторони. На щастя,
глядачі і не зрозуміли, що трапилось. Мабуть, думали, що так і мало
бути.

До речі, чи брала ти
ідейну участь у постановках твоїх номерів?

Взагалі, ні. Але вже перед
останньою піснею, що я співала на шоу, мені захотілося додати чогось
свого. На репетиції я саме ходила сценою з бульбашками. Потім підійшла
до нашого режисера і сказала, що хочу, аби у постановці до пісні було
багато бульбашок. Йому ця ідея сподобалась. Ось так у пісні бульбашки і
з’явилися.

Що ти відчувала перед
фіналом шоу?

Напевно, у мене є шосте відчуття.
До фіналу я відчувала кожну свою номінацію, тому ніколи не хвилювалась,
адже передчувала результати наперед. Те ж саме відчуття у мене було
перед фіналом. Коли тільки почали оголошували результати, відчула, що
не виграю.

Ти вважаєш справедливою
перемогу Льоши Кузнєцова на цьому проекті?

Сталося, як сталося. Це — вибір
глядача.

Які у тебе стосунки з
Ігорем Кондратюком? Як відомо, він не взявся продюсурувати тебе після
шоу.

З Ігорем ми спілкуємось, як друзі.
Переписуємось, телефонуємо один одному, буває — бачимось на якихось
подіях. Наразі мій продюсер — це телеканал СТБ.

Як змінилося твоє життя
після «Х-фактора»?

Почала багато гастролювати
країною. Ось і всі зміни. В основному, співаю на невеликих заходах,
«корпоративах». Наприклад, була у Луганську на місцевому врученні
премій за досягнення у різних галузях. У Києві я виступала на злеті
менеджерів компанії «Київстар», а в Кременчуці — на святі до восьмого
березня для жінок, які працюють на місцевому заводі. Але для мене такі
виступи — це задоволення. Я не можу сказати, що це — робота. Бувають,
звичайно, технічні моменти, наприклад — налаштування звуку, які не
дають розслабитись. Тоді я відчуваю, що працюю, а не отримую
задоволення.

Напевно, я не настільки масштабно
сприймала «Х-фактор», як його сприймали глядачі. Для мене шоу — це лише
ще одна сходинка, продовження драбини, по якій я сходжу до своєї мрії.
Тому після шоу я просто піднялася на рівень вище. Я не хочу приписувати
нещодавні позитивні зміни у своєму житті лише «Х-фактору». Адже я дуже
багато доклала фізичних і розумових зусиль, аби щось справді змінилося.
Ще до участі в шоу моя творчість була на досить високому рівні,
працювала з живим колективом, талановитими музикантами. Мабуть, саме
через таке ставлення, після шоу я залишилась простою
дівчиною.

Серед переваг популярності: мені
інколи роблять знижки у магазинах. Якщо люди впізнають мене, скажімо, у
ресторані, то можуть пригостити. Були випадки, коли я сиділа в
суші-барі, а мені з іншого столику замовляли десерт.

Яка реакція місцевої влади
Бородянки на твою участь в «Х-факторі»? Може, тебе нагородили якоюсь
почесною грамотою?

Так, було таке. Коли я ще була на
«Х-факторі», мені щодо цього подзвонила мама. Нею місцева влада
передала мені нагороду типу «Творча Людина року в Бородянці». Також
вручили грошову премію. Було дуже приємно.

Розкажи про свій музичний
гурт, в якому ти співала до «Х-фактора».

Він є, але зараз там співає інша
дівчина. Це команда, яка постійно гастролює. Тому, коли я пішла на
«Х-фактор», стосунки з гуртом творчо розірвались. Наразі я маю намір
створити інший гурт, в якому гратимуть мої близькі люди: мій хлопець та
друзі.

Що тобі найбільше
подобається/не подобається в людях?

Ненавиджу, коли люди постійно
ходять у масках. У мене є кілька таких знайомих, за якими я
спостерігаю. Вони гнилі всередині, хоча і прикриваються маскою доброти
та порядності. Коли я з ними поруч, я стаю схожа на настороженого їжака
чи кішку.

Подобається відкритість. Коли людина не боїться
показати себе справжньою. Навіть якщо вона якась дивна чи нестандартна.
Мене приваблює, коли люди не переймаються, як виглядають, і говорять
те, що думають.

Ти така?

Так. І через це я постійно страждаю. Я дуже часто
говорю те, що не потрібно було б говорити. Потім воно мені вилазить
боком. Але по-іншому жити не можу. Розумію, що, як я відношусь до
людей, так і вони відноситимуться до мене. Це прості правила, які я
збагнула у своєму житті.

Про що ти ніколи не будеш співати у своїх
піснях?

Про гламур, гроші, машини та ресторани.

Нещодавно проходив відбір на Євробачення.
Ти не подавала заявку на участь у ньому?

Для того, щоб потрапити на Євробачення і
почуватися там комфортно, потрібно мати свій репертуар. Я вважаю, що
мені ще рано брати участь у подібному конкурсі. До такого я ще морально
не готова. А стосовно нещодавнього українського відбору на Євробачення,
то з кандидатурою Міки Ньютон я не згодна. Як виконавиця, вона
подобається мені, але об’єктивно було б краще, щоб до Німеччини поїхала
Джамала чи Злата Огневіч. Ці співачки, однозначно, змінили б погляд
Європи на творчість в Україні. Хоча сама я ні за кого не
голосувала.

Яку музику ти слухаєш?

Я виросла на музиці таких гуртів як «Abba»,
«Scorpions», «Queen». Пригадую, в дитинстві у нас був такий чорно-білий
телевізор на три канали, які потрібно було перемикати такою ручкою, що
крутилася по колу. Одного разу я натрапила на концерт гурту «Abba». Він
відбувався на великому стадіоні, де було дуже багато людей. Це видовище
мене страшенно вразило. З того часу я почала мріяти про кар’єру
співачки.

Зараз слухаю дуже різну музику: як відому широкому
загалу в Україні, так і не відому взагалі.

Чого тобі зараз не вистачає у
житті?

Я ніколи не думаю про те, чого мені не вистачає. Я
лише думаю, що мені потрібно зробити для того, щоб життя стало краще. У
мене все кльово. Навіть на «Х-факторі», коли у мене був розрив
голосових зв’язок, що я навіть не могла говорити, мені пропонували
зняти про це сюжет, але я відмовилась. Адже не хотіла, щоб мене люди
жаліли. Все має бути чесно. Потім такий сюжет таки зняли, але без моєї
участі. Після цього навіть говорили, що я вийшла у фінал завдяки
болячкам. Мовляв, а що я вигадаю наступного разу, що у мене геморой? На
сцені не має місця хворобам і печалям. Я виходжу і всім все рівно, що
зі мною. Я просто повинна виконати те, що від мене вимагається. Саме на
«Х-факторі» у мене було багато психологічних розладів, коли щось не
виходило. Проте ніхто цього не помічав. Адже я добре вмію приховувати
відчуття. Потрібно вірити у те, що все буде класно.

Твої плани на майбутнє?

Організую свій гурт та буду писати пісні. Чекайте
моєї нової творчості. Крім того, найближчим часом планую зробити свій
сайт.

Останнє запитання: нещодавно світ
святкував Міжнародний жіночий день. Що ти побажаєш дівчатам та
жінкам?

Я бажаю, щоб кожен день прожитого
життя — був неповторним. Щоб перед сном вони могли сказати: «Завтра я
можу пережити кінець світу, адже цей день був просто неймовірний».
Бажаю жінкам гармонії всередині, з близькими, коханими людьми та із
зовнішнім світом. Щоб кохання завжди було взаємним і палало пристрастю!
Побільше бажаю сюрпризів, чудес та всього класного.

Мова оригіналу